Прийомний малюк тільки через півтора року повірив, що у нього тепер є мама

Я нарешті можу написати про це, і мені не страшно більше.

Ми пройшли з сином адаптацію. Так зараз. Так, йому вже 1,7. Так, він зі мною з 11 днів. А «не страшно» стало тільки зараз.

Хто ці діти, відмовні з народження? Діти, які не відчували себе потрібними ніколи, навіть поки були всередині мами. Діти, які народжувалися не в дбайливі руки, а в чужий порожній світ. Замість «я так чекала тебе» – «нарешті все закінчилося». Я вже писала про це, втім. Такі діти за всіма нормами природи не повинні жити – немовлята не пристосовані до виживання без мами. І якщо вже вони вирішують вижити, в подарунок отримують порушення прив’язаності.

Не всі, бувають винятки, але Микита саме такий. Як маленька колода лежав він на моїх руках і не дивився в очі. Коли плакав, вимагав відпустити його, щоб ридати на самоті. Ні разу за перший рік його життя він не спав поруч зі мною – як тільки я торкалася в ночі, він відповзав або прокидався. Тікав, не реагував на поклик, не обертався. Не втрачав мене. Не сумував. І йому було все одно, з ким залишатися. Мені страшно було дуже, правда – неймовірно складно виховувати і ростити чужу дитину. Дитину, яка не сприймає тебе. Але я завжди пам’ятала, що йому – всередині – ще страшніше. І полюбила я його відразу без пам’яті, і знала – вірила – що впораюся. Але скільки ж разів я добиралася до відчаю за ці півтора року…

Пару місяців назад синок став прокидатися і плакати, коли я виходжу з кімнати. Місяць тому став приповзати вночі мені під бочок і так засипати далі. Коли це сталося вперше, я всю ніч не спала, боялася поворухнутися і злякати. Боялася занадто інтенсивно дихати і розбудити. Просто лежала і вибухала зсередини від щастя. Це важко передати словами…

Пару тижнів тому він став йти за мною, якщо я йду в іншу кімнату. Місяць тому став помічати, якщо мене не має поруч і, кличе. І з татом так само.

Пару тижнів як він біжить зі своїм горем втішатися до мене, і все рідше виривається, коли я беру його на руки. Він стає таким м’якеньким, таким живим на руках … Пару тижнів тому він став просити мене про допомогу, якщо не справляється. Раніше просто бився в істериці і не підпускав…

Тиждень як обіймає і цілує мене. Він перестав сміятися, коли я плачу – тепер уважно зазирає в очі і долоньками витирає мої сльози. Він прислухається до моїх слів. Він реагує на мої інтонації. Він став відчувати мене, чути мене.

Через рік і сім місяців з нашої зустрічі, він нарешті повірив мені. Повірив, що я поруч завжди. Повірив, що у нього і справді є мама, якій він потрібен.

Я плачу зараз, але мені більше не страшно. Це – від щастя.

Мандаринка
Залишити відповідь

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: